Спільне проживання та право спільної сумісної власності

У вересні 2013 року до нас звернулася гр.Є.О. із проханням про захист права власності в порядку спадкування за заповітом на будинок і земельну ділянку, що залишила їй тітка – гр.Г.М., після смерті, на яке претендує інший спадкоємець тітки – її співмешканець гр.Д.О., який, утримуючи в себе всі правовстановлюючі документи на спадкове майно, не тільки перешкоджає їй у отриманні свідоцтва про право власності, але й претендує на половину заповіданого їй майна, про що заявляє в судовому порядку.

Юридичний супровід справи здійснювали – адвокат Брус С.М., адвокат Гриценко Л.О.

Розпочавши роботу над справою, було виявлено, що покійна розділила належне їй на праві власності майно між своїм співмешканцем і племінницею двома різними заповітами на ім’я кожного окремо. Гр.Д.О., оформивши право власності на майно за заповітом на своє ім’я, не обмежився цим, і вирішив, що племінниці покійної майно, заповідане останньою, не потрібне, звернувся з позовом до суду про встановлення факту проживання однією сім’єю з 1993 року, не повідомивши суд про те, що у померлої є й інші спадкоємці за заповітом, мотивувавши, що рішення суду потрібне йому для звернення до нотаріальної контори щодо оформлення спадкового майна.

Після того, як рішенням суду в порядку п.1 ч.2 ст.3 СК України було встановлено факт проживання однією сім’єю померлої Г.М. і гр.Д.О., останній швиденько звернувся з позовом до племінниці спадкодавиці гр.Є.О. про визнання заповіту частково недійсним та визнання права власності на ½ спадкового майна як спільного сумісного майна подружжя, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідно до ст.ст.60-61 СК України майно, набуте подружжям під час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Об’єктом цього права є також житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації. Обґрунтовуючи свої права ст.74 СК України та рішенням про встановлення факту проживання однією сім’єю.

Адвокатом групи на підставі зібраних фактичних даних, підтверджених документально, доведено право власності за гр.Є.О. (племінницею померлої) на заповідане майно в повному обсязі, адже будинок було побудовано померлою та її першим чоловіком ще в 1986 році, а тому, якщо сторони й перебували у фактичних шлюбних відносинах, але не проживали разом на момент придбання спірного майна, незалежно від причин, то положення ст.74 СК України на ці правовідносини не поширюється. Окрім того, приватизація земельної ділянки була проведена в 2002 році, реєстрація права власності на будинок – в 2006 році, а положення ст.61 СК України щодо належності майна до спільної сумісної власності подружжя у разі його приватизації на одного з них набрало чинності в лютому 2011 року, а, як відомо, закон зворотної дії в часі не має. До того ж, гр.Д.О. є громадянином іншої держави, а тому, відповідно ч.2 ст.39 ЗК України, може мати земельну ділянку для ведення індивідуального або колективного садівництва лише на умовах оренди. Щодо підстав передбачених законом для визнання заповіту недійсним, то вони не були наведені взагалі, а інших підстав, крім наведених в Законі, не передбачено.

Враховуючи заперечення і доводи адвоката, суд прийняв рішення, що гр.Д.О. не набув права спільної сумісної власності з померлою Г.М. на земельну ділянку, адже таких підстав не було передбачено діючим на той час законодавством при проживанні однією сім’єю з іншою особою. Також він не набув і права власності на будинок, так як той був побудований до початку проживання гр.Д.О. однією сім’єю із спадкодавицею без укладення шлюбу. Своєю працею співмешканець не брав участі у придбанні об’єкту нерухомості, а відповідно діючого на той час Закону «Про власність» мав право лише на відшкодування витрат на ремонт, якщо він проводився не безоплатно, як член сім’ї власника житлового будинку, який брав участь у його ремонті. Проте, таких вимог гр.Д.О. не ставив, а тому й не доводив. Рішенням суду було відмовлено повністю в задоволенні позовних вимог співмешканцю спадкодавиці.

В ході розгляду вищевказаного позову адвокатом було оскаржено рішення суду про встановлення факту проживання однією сім’єю зі спадкодавицею у зв’язку з порушенням процесуальних норм, адже у разі наявності спору про право між спадкоємцями, суд був зобов’язаний в порядку ч.4 ст.256 ЦПК України відмовити у відкритті провадження по справі.

І коли гр.Д.О. звернувся з апеляційною скаргою на рішення, яким йому було відмовлено у визнанні заповіту частково недійсним та визнанні права власності на частину спадкового майна, як спільного сумісного майна подружжя, то основним аргументом у відхиленні його скарги стала ухвала апеляційного суду про скасування рішення про встановлення факту проживання однією сім’єю гр.Д.О, і Г.М., подана адвокатом до початку розгляду скарги по суті. В результаті чого ухвалою апеляційного суду від 9 січня 2014 року апеляційну скаргу співмешканця спадкодавиці було відхилено.

Таким чином, право власності в порядку спадкування за заповітом за гр.Є.О. захищено адвокатом шляхом звернення до суду з позовом про визнання права власності на спадкове майно за заповітом, підтверджуючи відсутність права на це майно у інших спадкоємців рішеннями судів першої та апеляційної інстанції. Тож, як бачимо, вчасне звернення за кваліфікованою юридичною допомогою – це запорука захисту Вашого права, якщо воно передбачене чинним законодавством.

Соловей Наталія, Людмила Гриценко