НАЙТЯЖЧИЙ ВИД ПОКАРАННЯ: ДОВІЧНЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЧИ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ СТРОКОМ НА 15 РОКІВ?

ЩО ОБИРАЮТЬ СУДДІ ТА ЧИ МАЄ СЬОГОДНІ КРИМІНАЛЬНИЙ ЗАКОН ЗВОРОТНУ ДІЮ В ЧАСІ?

05 травня 1997 року Україна офіційно підписала Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари. Про ратифікацію цього Протоколу Верховною Радою України було прийнято Закон лише 22 лютого 2000 року. Проте Конституцією України, прийнятою на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., у ч. 1 ст. 27 вже було визначено, що кожна людина має невід’ємне право на життя, а обов’язок держави — захищати життя людини.

Фактично, починаючи із 28 червня 1996 р. конституційні норми, як норми прямої дії, повною мірою виключили можливість правомірного застосування на території України такої міри покарання, як смертна кара.

Варто зазначити, що з 29 грудня 1999 року найбільш суворим видом основного кримінального покарання було визначено позбавлення волі строком на 15 років. Це пов’язано з тим, що саме 29.12.1999 р. Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Основному Закону, застосування такого покарання, як смертна кара.

Положення Кримінального кодексу України про смертну кару, що визнані неконституційними, втратили чинність з дня ухвалення КСУ відповідного рішення №11-рп/99 від 29.12.1999р., у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару), тобто з 29.12.1999 р., про що прямо зазначається у п. 2 цього Рішення КСУ.

З набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22.02.2000 р. № 1483 було введено новий найтяжчий вид покарання — довічне позбавлення волі, яке діє і сьогодні в Україні.

За вищезгаданим Законом було передбачено набрання ним чинності з дня його опублікування, що повинно бути здійснене в офіційному друкованому виданні.

За даними, розміщеними на веб-сайті Верховної Ради України, вперше опублікування тексту Закону № 1483 відбулося 29.03.2000 р. – у «Голосі України»; 04.04.2000 р. — в «Урядовому кур’єрі»; 07.04.2000 р. — в Офіційному віснику України та 28.04.2000 р. у Відомостях Верховної Ради України.

Згідно з Указом Президента України від 10.06.1997 р. № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» встановлюється, що офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», газета «Урядовий кур’єр», а також газета «Голос України» та «Відомості Верховної Ради України». Однак слід зауважити, що газету «Голос України» включено до переліку офіційних видань лише у квітні 2004 р. згідно з Указом Президента від 28.05.2004 р. № 589/2004. До цього моменту нормативно-правові акти, опубліковані в інших, не офіційних, друкованих виданнях (включаючи й газету «Голос України»), мали інформаційний характер і не могли бути використані для офіційного застосування.

За таких умов слід вважати, що позбавлення волі строком на 15 років було найсуворішим покаранням за КК (1960 р.) у період не з 29.12.1999р. по 29.03.2000 р. (дата опублікування Закону від 22.02.2000 р. в «Голосі України»), а з 29.12.1999 р. по 04.04.2000 р.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в ухвалі у справі від 11.12.2009 р. № 5-67п096.

Цією ухвалою, між іншим, було змінено вирок Полтавського обласного суду від 13.11.2000 р. та ухвалу Судової колегії в кримінальних справах ВСУ від 21.12.2000 р. щодо засудженого Р.Е.М., де замість призначеного йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі з конфіскацією усього майна було застосовано покарання у виді позбавлення волі на строк 15 (п’ятнадцять) років з конфіскацією всього належного засудженому майна. При цьому слід зазначити, що засуджений вчинив злочин до 04.04.2000 р., тобто в період, коли у кримінальному законі не існувало покарання у виді довічного позбавлення волі, а новий закон, який установлював це покарання, ще не набрав чинності.

Також, до прикладу, у кримінальному провадженні № 711/4306/15-к (2018 р.) засудженому К.М.В. було відмовлено у заміні покарання з довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком на 15 років.

У цьому провадженні судді, аргументуючи свою відмову, виходили з того, що довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена КК (1960 р.) на час вчинення засудженим злочину (03.11.1999р.). Хоча К.М.В., як і Р.Е.М. (з описаної вище справи), вчинив злочин за місяць до того, як максимальним покаранням в Україні було визначено позбавлення волі строком на 15 років.

Таким чином, на момент вчинення К.М.В. злочину у кримінальному законі також ще не існувало покарання у виді довічного позбавлення волі, а новий закон, який установлював це покарання, ще не набрав чинності.

Окрім того, вирок у цій справі було винесено лише 14.06.2002 р., коли максимальним покаранням вже стало покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Частиною 4 ст. 5 КК закріплено, що якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. Тому не зайвим буде нагадати, що у період з 1999 р. по 2000 р. кримінальний закон змінювався декілька разів:

1) до 29.12.1999 р. — максимальне покарання — смертна кара;

2) з 29.12.1999 р. по 04.04.2000 р. — максимальне покарання — 15 років позбавлення волі; 3) з 04.04.2000 р. по теперішній час — максимальне покарання — довічне позбавлення волі. За таких умов слід зробити висновок, що зворотну дію має закон, який діяв у період з 29.12.1999 р. по 04.04.2000 р., оскільки він максимально пом’якшував покарання і тому, на нашу думку, мав би бути застосованим до К.М.В.

Та незважаючи на такі висновки, суди у своїй більшості приймали та продовжують приймати рішення, керуючись тим, що довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена КК (1960 р.) на час вчинення особами особливо тяжких злочинів, а положення КК 1960 р. зі змінами, внесеними Законом від 22.02.2000 р., є такими, що пом’якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом.

Окрім того, суди при винесенні рішень, як правило, посилаються також на практику ЄСПЛ, зокрема, рішення у справах: «Алакрам Хумматов проти Азербайджану» від 18.05.2006 р., заяви № 9852/03 та 13413/04; «Ткачов проти України» від 13.12.2007 р., заява № 39458/02, у яких було визнано, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на 15 років, що як альтернативне смертній карі покарання, яке було передбачене законом під час вчинення злочинів, не є порушенням ст.7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року: нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення. Отже, як ми бачимо, у період з 29.12.1999 р. по 04.04.2000 р. суди по-різному застосовували норми закону про кримінальну відповідальність: одні призначали довічне позбавлення волі, інші — позбавлення волі на 15 років, у зв’язку з чим Верховний Суд отримав чималу кількість відповідних заяв з клопотаннями про перегляд таких справ.

У той же час зауважимо, що близько 15 особам вироки таки було змінено та застосовано до них покарання у вигляді 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Таким чином, аналізуючи сьогодні кримінальне законодавство та судову практику щодо застосування зворотної дії кримінального закону у часі, вбачається, що питання застосування покарання у вигляді довічного позбавлення волі чи позбавлення волі строком на 15 років не втратило своєї актуальності до тепер.

Разом з тим очевидним є те, що суди у вищевказаних справах неправильно застосовують норми кримінального закону, що в свою чергу призводить до порушення принципу правової визначеності, що, як відомо, є однією з умов ефективної дії верховенства права, а забезпечення реалізації вимог принципу правової визначеності у його широкому розумінні є запорукою не лише ефективної реалізації та захисту прав людини, а й значного вдосконалення механізму держави. Окрім того, порушення судами принципу правової визначеності не може забезпечити однакове застосування закону для всіх громадян, а Основний Закон говорить нам про те, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

З урахуванням усього вищенаведеного, вбачається, що питання застосування положень про зворотну дію кримінального закону у часі не втратило своєї актуальності та досі є відкритим. Неоднозначність трактування судами норм кримінального закону призводить до винесення суперечливих рішень при більш-менш однакових обставинах справи, у яких таке рішення приймається. Залишається тільки сподіватись на те, що найближчим часом у цьому питанні все-таки буде поставлено крапку.

Людмила Гриценко, адвокат, заступник керівника Черкаського відділення ААУ