Працевлаштування інвалідів

Перед одним з наших постійних клієнтів – юридичних осіб постало питання виконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у звітному році.

Як відомо, статтею 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі – Закон № 875-ХІІ), встановлено норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, – у кількості одного робочого місця.

Тобто, якщо на підприємстві працює 120 осіб, то чотири відсотки від цієї суми складає 4,8. Цим же законом встановлено, що при розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. Відповідно, в даному випадку підприємство має працевлаштувати 5 інвалідів.

Як же бути, якщо фактично у звітному році на даному підприємстві було працевлаштовано лише 4 інваліди?

Формальний підхід до застосування ст.19 Закону відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів міг би спричинити застосування до вказаного підприємства адміністративно-господарських санкцій, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Однак, статтею 18-1 названого Закону передбачено, що державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

В свою чергу, підприємство зобов’язане вжити усіх передбачених чинним законодавством заходів для забезпечення працевлаштування інвалідів, а саме створення робочих місць та інформування про це органу працевлаштування інвалідів.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов’язковим платежем), обов’язкова сплата яких передбачена Конституцією України та іншими законами, а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв’язку зі скоєнням правопорушення.

Разом із тим, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Таким чином, обов’язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування

Якщо підприємство виконало свій обов’язок щодо створення робочих місць для інвалідів та регулярно інформувало про це орган працевлаштування інвалідів, застосування до такого підприємства вищевказаних адміністративно-господарських санкцій є неправомірним.

Зокрема, таких висновків дійшов Верховний суд України в постанові від 16 квітня 2013 року, постанові від 09 липня 2013 року та ряді інших рішень, прийнятих за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

При цьому, відповідно до ч.1 ст.360-7 ЦПК України, рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

Олексій Шамов